Taking too long? Close loading screen.

Освітня політика і зобов’язання держави

Освітня політика і зобов'язання

ИСТОЧНИК: Освітня політика і зобов’язання держави // Project approach and educational innovations in the context of integration into the European education area:  the collection of materials of the international scientific and practical conference   (March 21, 2018, Lodz) [Electronic resourse]. – Poland: Lodz, 2018. – 148 p. – P.  171 – 173.

[su_button url=”http://lawart.com.ua/wp-content/uploads/2018/12/OSVITNYA-POLITYKA-I-ZOBOVʺYAZANNYA-DERZHAVY-Matviychuk-A.V.-_-Tezy-Word.pdf” target=”blank” style=”flat” background=”#af0203″ size=”10″ radius=”0″ icon=”icon: file-pdf-o” class=”pdfdownload”]СКАЧАТЬ PDF[/su_button]

 

УДК 344

Аналіз конституційного законодавства зарубіжних країн свідчить, що освітня політика держав визначається щонайменше в двох напрямах: по-перше, конституційні гарантії безоплатної освіти; по-друге, конституційні гарантії автономії вищих навчальних закладів. В аспекті першого напряму вкажемо, що низка конституцій країн світу (Франція, Італія, Греція, Велика Британія, Португалія, Іспанія, Білорусь, Бельгія та ін.) гарантує кожному (хто на законних підставах проживає в країні) право на безоплатну освіту. Наприклад, «Кожен має право на освіту в умовах дотримання фундаментальних свобод і прав. Доступ до освіти є безкоштовним аж до закінчення обов’язкового шкільного навчання» (§ 3 ст. 24 Конституції Бельгії від 17 лютого 1994 р.); «Кожен має право на освіту. Гарантуються доступність і безоплатність загальної середньої та професійно-технічної освіти» (ст. 49 Конституції Білорусь) тощо.

Що стосується питання конституційних гарантій автономії вищих освітніх закладів, то освітня політика країн світу в цьому питанні дещо різниться. Окремі держави на рівні конституції гарантують освітнім закладам такого рівня автономію: «Самостійність і свобода організації навчального процесу у вищих навчальних закладах гарантуються законом» (ст. 57 Конституції Албанії від 21 жовтня 1998 р.); «Вища освіта дається виключно навчальними закладами, що мають статус юридичних осіб публічного права і є повністю самоврядними. Ці навчальні заклади перебувають під наглядом держави, мають право на фінансову підтримку з її боку і функціонують на основі законів про ці заклади» (ст. 16 Конституції Греції від 11 червня 1975 р.); «Вищі навчальні заклади мають право на автономію» (ст. 35 Конституції Молдови від 29 липня 1994 р.) тощо. Законодавство окремих країн світу інколи навіть конкретизує обсяг автономії вищих освітніх закладів. Наприклад, Конституція Естонії від 28 червня 1992 р. визначила: «Мова навчання в навчальному закладі для національної меншини обирає навчальний заклад»
 (ст. 37). Проте такі країни світу, як Бельгія, Білорусь, КНР, Фінляндія, Франція, Україна, Польща та інші, встановлюють гарантії автономії вищих освітніх закладів лише на рівні профільного закону. Так, Конституція Польської Республіки від 2 квітня 1997 р. зазначила: «Забезпечується автономія вищих шкіл відповідно до принципів, визначених законом» (ст. 70).

Закон України «Про вищу освіту» від 01 липня 2014 р. покликаний встановити не лише основні правові, організаційні, фінансові засади функціонування системи вищої освіти, створити умови для посилення співпраці державних органів і бізнесу з закладами вищої освіти, забезпечити потреби суспільства, ринку праці та держави у кваліфікованих фахівцях, а й унормувати право реалізації автономії таких закладів. Автономія закладу вищої освіти означає самостійність, незалежність і відповідальність закладу вищої освіти у прийнятті рішень стосовно розвитку академічних свобод, організації освітнього процесу, наукових досліджень, внутрішнього управління, економічної та іншої діяльності, самостійного добору і розстановки кадрів.

Водночас постає питання: якими мають бути обсяг та зміст такої автономії, щоб не зашкодити законним освітнім інтересам студентів, держави та закладів вищої освіти?  Відповідь на питання має бути багатоаспектною. Проте з огляду на необхідність лаконічного викладу цієї публікації, вкажемо наступне. В закладах вищої освіти України на нормативному рівні навчальні дисципліни традиційно поділялися на три категорії: нормативні, факультативні і за вибором закладу вищої освіти. Отже, держава в особі Міністерства освіти України визначала перелік нормативних, тобто обов’язкових навчальних дисциплін, викладання яких здійснювалося при підготовці тих чи інших фахівців в межах обсягу годин, визначених цим міністерством. Сьогодні в Україні немає галузевого стандарту вищої освіти для юристів. І тут є певні освітні загрози.

СВЯЗАТЬСЯ С НАМИ